Photo: Natasha Kravchuk
Det er allment kjent at i Sovjetunionen havnet barna til «folkets fiender» under oppsyn av statlige sikkerhetstjenester. Bestefaren min var nettopp et av slike barn og fikk oppleve alle «fordelene» med et sånt oppsyn. Men det er ikke det jeg vil snakke om. Selv om jeg var barnebarnet til en av folkets fiender, skilte jeg meg ikke ut på noen måte. Jeg var en helt vanlig russisktalende gutt fra Donetsk som frem til tjueårene sine var helt uvitende om den sanne historien, verken om familien sin eller om fedrelandet sitt.
Jeg husker godt den gleden da jeg endelig fikk bli en pioner, og den bekymrede ventingen på å bli medlem av Komsomol-organisasjonen. Men egentlig var det helt riktig at det lot seg vente på, fordi jeg var et middelmådig medlem både som en pioner og som en komsomol. Jeg har fremdeles ingen klar forståelse av hensikten med min egen deltakelse i disse organisasjonene.
Mine jevnaldrende venner, barna til fabrikkarbeidere, gruvearbeidere og metallurgiarbeidere, og jeg, vi brydde oss ikke noe særlig om marxismen-leninismens ideologi. Vi likte å vandre gjennom steppene som strakte seg fra byens utkant, vi drømte om å fiske, spille kort, fotball, hockey og kanskje få skravle litt om jenter. Vi røykte tobakk dersom det var mulig å kjøpe den, røykte også cannabis, som vokste vilt rundt omkring. Og med litt flaks, nøt vi øl eller den billigste søte sovjetiske vinen. Vi lyttet på rockemusikk som vi kunne finne på magnetbånd (min generasjon husker fortsatt de 7-tommers plastsnellene med magnetbånd for båndopptakere). Vi elsket frihet, steppene og bergene av gruveavfall som fremdeles minner meg om de gamle egyptiske pyramidene.
Vi elsket frihet, steppene og bergene av gruveavfall som fremdeles minner meg om de gamle egyptiske pyramidene.
Min far, svigersønnen til folkets fiende, ble tidlig i sitt liv, kanskje helt fra studietiden ved teknisk fagskole, en «troende» kommunist og partimedlem. Til tross for dette forble han et skinnende eksempel på integritet, en oppriktig og sjenerøs sjel som aldri hadde en overflødig krone. Gjennom alle disse årene, siden han var ferdig med studiene ved den tekniske fagskolen, arbeidet han som ingeniør i en bedrift og mottok en så symbolsk lønn, at selv bestefaren min, som allerede var kjent som folkets fiende, ble overrasket.
Familien vår som besto av faren min, moren min, den yngre broren min og meg var nødt til å holde forskjellige husdyr hjemme for å unnslippe å spise kun brød og poteter. Disse endeløse kaninene, grisene, hønene, gjessene og kalkunene vandrer fremdeles gjennom mine drømmer som de vandret i barndommen min. De vandrer fra en bok til en annen, og antagelig vil de følge meg helt til mine siste livslinjer.
***
Barndommen min ble formet av en bestefar alltid under oppsyn av sikkerhetstjenester og en far som talte på hvert eneste partiarrangement på arbeidsplassen sin. Det var en slags trist ironi som familiehistorien vår var så rik på. De vanlige, banale konfliktene mellom forskjellige generasjoner ble ytterligere komplisert av mangelen på forståelse for ulike verdenssyn. Å forene bestefarens livserfaring, som var vitne til foreldrenes henrettelse av bolsjevikene på 1920-tallet, med min fars erfaring, som knapt kunne et ord av det ukrainske språket, var umulig. Faren min snakket og skrev utelukkende på russisk, og så vidt jeg visste, hadde han aldri lest Evangeliene.
Men det merkeligste var at han ikke hadde noen anelse om at kona hans faktisk var barnebarnet til en utrolig velstående familie som før Oktoberrevolusjonen hadde en formue han aldri kunne drømme om. Faren min visste ingenting om det. Helt ærlig klarer jeg fortsatt ikke å begripe det. Verken bestefaren min, moren min, eller bestemoren min, som visste alt og seinere fortalte meg alt hun hadde husket, sa et eneste ord til faren min om den grusomme desember, om henrettelsen av uskyldige mennesker på julaften.
I den desembermåneden, ser jeg det for meg med mitt indre øye, stod fortsatt fem små barn under den tunge sakte snøen i den ukrainske adventstiden og så på hvordan bolsjevikene plasserte foreldrene deres, som allerede var torturert til galskap, opp mot veggen på det store toetasjes huset. «De Røde», som besto av berusede lokale gutter, snakket livlig med hverandre, og til og med lo mens de satte fyr på huset. De var fornøyde med det de gjorde. Fordi det sikkert er slik ideene til Karl Marx implementeres i praksis, eller Vladimir Lenins.
Snøen falt tungt. Det begynte å bli mørkt. Kråkene skrek over skogen og elven. Huset brant til morgengry. Og Herren selv kom og tok barna fra den asken. Det gjorde han i julens ånd. Ellers ville de ikke ha overlevd.
Det tror jeg i hvert fall.
***
I den sovjetiske barndommen min kjente vi faktisk ikke ordet «jul». Min farmor Marfa Oleksandrivna forsøkte flere ganger å fortelle meg om julen og Kristus. Jeg husker at selv når hun fortalte meg historien om julen, virket det som om hun hadde liten tro på det hun snakket om. Og da forsto jeg klart (barn fanger slike ting øyeblikkelig) at troen hennes var liten. Det jeg ikke helt forsto var hva hun egentlig skulle tro på. Men ingenting av dette hindret på noen måte min kamerat og meg fra å gå ut på den mørke snødekte sovjetiske gaten klokken tre på natten (slik at ingen skulle se oss), under de store ukrainske stjernene, for å gå julebukk.
Vi var små og runde, stjernene glimtet over oss
Klimaet var mye kaldere den gangen enn nå, med vanlige temperaturer på tjue til tretti kuldegrader. Vi var pakket inn så varmt at vi sikkert så ut som to runde pannekaker. Vi var små og runde, stjernene glimtet over oss. Vinden bar med seg snø og det var så kaldt at hundene ikke ville forlate burene sine.
Bare tre, fire eller kanskje fem hus på hele gaten hadde lys. Vi gikk mot lyset hvor folk allerede ventet på oss. Vi gikk inn, sto i gangen, sang julesanger og følte den uforståelige viktigheten av øyeblikket. Verken kameraten min eller jeg hadde en spesiell god stemme, men vi prøvde å synge så godt vi kunne.
God kveld til verten! Fryd deg!
Fryd til hele verden, for Guds Sønn er oss født!
Naboene hadde avtalt på forhånd å stå opp tidlig om morgenen og vente på oss, to små gutter som skulle gå i julebukk. De hadde skaffet oss noen deilige godterier og sjokolade som vi aldri hadde sett før, og som man ikke kunne finne i sovjetiske butikker i det hele tatt, små og søte mandariner som ble brakt med av sesongarbeidere fra Kaukasus, og så klart, noen rubler.
Dekk bordene og alt med tepper. Fryd deg!
Fryd til hele verden, for Guds Sønn er oss født!
Jeg husker tårene i øynene til voksne kvinner og menn, bestefedre og bestemødre som ventet på oss om natten. Jeg forsto ikke hvorfor de gråt. Alt virket jo så bra! Og det viktigste var at min venn Jevgen og jeg sang jo så fint. Hvorfor skulle de gråte da? Det var jo en høytid! Følte de ikke det? Det var en helt uforståelig høytid for oss, men det var en høytid!
Legg hvetekransene på bordet. Fryd deg!
Fryd til hele verden, for Guds Sønn er oss født!
Disse vintrene fra barndommen min kommer jeg til å huske som de kaldeste og lykkeligste vintrene i mitt liv.
***
I den samme barndommen sto fortsatt bergene av gruveavfall gjennomstekte av sommersolens varme. Den store ukrainske sola beveget seg langsomt over de evige steppene. I luften blandet seg lukten av kull med duften av gress fra steppene. Har dere noen gang hørt solens klang når den står i senit? Jeg har hørt det. Det var akkurat der, på det berget vi pleiede å henge med venner for å se på himmelen, føle friheten, stå foran sola og rope navnene våre ut i de fjerne steppene, som strakte seg foran oss.
Rundt oss lå gruvene, og i en av dem måtte bestefaren min arbeide hele livet. Bak gruvene strakte steppen seg utover. Det var rett ved byens utkant, og videre fra steppen bredte uendelige åkre seg ut. Vinden derfra fikk meg alltid til å bli svimmel. Jeg forelsket meg i gresslettene der gresset var høyere enn meg, i de kalde små stille elvene, i de dype kløftene, i innsjøene med store mørke fisker. Fuglene som alltid fløy på steppen over hodet mitt, vekket en slags religiøs følelse i meg. Slike fugler skulle jeg aldri se igjen. Kanskje fløy de bare over barn, for å trøste dem og gi dem håp.
I en slik sommer måtte jeg sammen med familien min forlate hjemmet vårt. Russiske soldater hadde allerede tatt kontroll over byen. Det var en forferdelig hetebølge. Juli 2014 var tørr og håpløs. Selv om vi prøvde å trøste oss med håpet om å raskt kunne vende tilbake, visste vi innerst inne at vi dro for alltid.
***
Det har gått ti år siden jeg sist så steppene og den mektige sola vår. Vi lever nå i eksil. Vi er hjemløse. Den byen vi en gang kjente og elsket, vil aldri være den samme igjen. Nesten alle de menneskene som vi var glade i og som gjorde Donetsk til vårt kjære hjem, har forlat den. Tanken på de få som ble igjen og nå lever under okkupasjonen, vekker smerter i hjertet.
Krigen fortsetter. Verden går inn i året 2024. Hver dag ofrer det ukrainske folket livene til sine beste sønner og døtre for vår felles fremtid. Det er umulig å våkne opp og det er umulig å se på det også.
En russiskspråklig provinsiell skolegutt forvandlet seg til en ukrainsk forfatter med vonde minner og smerter i hjertet.
Krigen, som har fratatt fra meg hjemmet mitt, har i det minste gitt meg det ukrainske språket som jeg heretter bruker i dagliglivet og i verkene mine. Før krigen kunne dette knapt ha skjedd. En russiskspråklig provinsiell skolegutt forvandlet seg til en ukrainsk forfatter med vonde minner og smerter i hjertet. Det han husker nå, omskriver livet hans, gir det en ny betydning og tvinger ham til å se ting han ellers aldri ville ha sett. Til slutt blir alle våre tap til medisiner mot glemsel, medisiner som former et nytt bilde av verden for oss. Våre tap er bitre, mens våre innblikk er søte.
Til tross for den pågående krigen som suger kreftene ut av oss alle, til tross for total usikkerhet om vår fremtid, til tross for vår sårbarhet og svakhet, sier jeg til meg selv denne kvelden: God kveld til verten! Fryd deg! For Guds Sønn er oss født!
Oversatt til norsk av Svitlana Cherpas
Ліки від забуття
У СРСР, що загальновідомо, діти «ворогів народу» потрапляли під нагляд спеціальних служб державної безпеки. Мій дід саме і був такою дитиною і зазнав всі «переваги» цього нагляду. Але я тут не про це, а скоріше про те, що хоча і був онуком ворогів народу, але притому нічим особливим не виділявся. Я був абсолютно типовим російськомовним донецьким хлопчиком, який до двадцяти років майже не здогадувався про справжню історію не тільки своєї родини, а своєї Батьківщини.
Пам’ятаю, дуже радів, коли мене нарешті прийняли до лав піонерів і страшенно хвилювався, коли довго не приймали в комсомольці. Але, по суті, правильно не приймали, бо піонером, як і комсомольцем, був я дуже посереднім. Досі не можу збагнути сенсу власного знаходження в цих організаціях.
Ми з моїми однолітками, дітьми заводчан, шахтарів і металургів, не переймалися особливо ідеями марксизму-ленінізму, але натомість полюбляли ходити в довгі походи в степ, що відкривався в кілометрі від нашої міської окраїни. Марили риболовлею, гральними картами, футболом, хокеєм і хоча би трішки поговорити про дівчат. Курили тютюн, якщо вдавалося його придбати, а також дику коноплю, що росла сама по собі дичкою. Коли нам дійсно щастило, пили пиво чи дешеве солодке радянське вино. Слухали рок, який могли знайти в записах на магнітних стрічках (моє покоління і досі пам’ятає ці пластмасові котушки діаметром 7 дюймів з магнітною стрічкою для побутових котушкових магнітофонів), обожнювали свободу, простір і терикони, які і досі мені нагадують давньоєгипетські піраміди.
Я був абсолютно типовим російськомовним донецьким хлопчиком, який до двадцяти років майже не здогадувався про справжню історію не тільки своєї родини, а своєї Батьківщини.
Зять ворогів народу – мій батько – дуже рано, як для тієї історичної доби, мабуть коли ще коли навчався в технікумі, став, «віруючим» комуністом і членом партії. Притому завжди залишався людиною кришталевої чесності, щирою і щедрою людиною, яка ніколи в житті не мала зайвої копійки. Він усі роки, починаючи з закінчення технікуму, пропрацював інженером на підприємстві, і отримував за це настільки символічні гроші, що тому дивувався мій навіть дід, як вже відомо, син ворогів народу.
Наша родина – крім мене і батька, ще мама і молодший брат – щоби не їсти самий хліб і картоплю, змушена була постійно тримати різноманітних домашніх тварин. Ці безкінечні кролі, свині, кури, гуси, індики й досі мандрують моїми снами, як мандрували колись моїм дитинством, переходять з однієї моєї книги в іншу, і мабуть так і доведуть мене до останніх в моєму житті рядків.
***
Між дідом, який був завжди під наглядом спеціальних органів, і батьком, без промов якого не відбувалося жодне партійне свято на його підприємстві, і формувалося моє дитинство. Саме так виповнювалася своєрідна сумна іронія, на яку так багата була наша фамільна історія. Звичайні банальні труднощі відносин між різними поколіннями в нашій родині ускладнювалися, так би мовити, світоглядною неможливістю порозуміння. Ну бо неможливо було примирити життєвий досвід мого діда, батьків якого в двадцятих роках двадцятого століття більшовики розстріляли на його очах і на очах його братів сестер, з досвідом мого батька, який навіть мови української не знав, принаймні на розмовному рівні, розмовляв і писав виключно російською і, наскільки я знаю, жодного разу не прочитав Євангеліє.
Але найдивніше у його життєвому бекграунді було те, що він і гадки не мав насправді, що його дружина – насправді онука неймовірно заможних людей, які до Жовтневої Революції мали такі статки, які йому і не снилися ніколи. Мій батько нічого цього не знав. Чесно кажучи, в мою сиву голову це і зараз не вкладається. Ні мама, ні бабця, яка все знала і яка мені потім все, що пам’ятала, переповіла, ні, звичайно, сам дід слова ніколи не сказали батькові про той страшенний грудень. Про розстріл ні в чому не винних людей напередодні Різдва Христового.
Ну бо неможливо було примирити життєвий досвід мого діда, батьків якого в двадцятих роках двадцятого століття більшовики розстріляли на його очах і на очах його братів сестер, з досвідом мого батька, який навіть мови української не знав…
У тому грудні (я це бачу внутрішнім тихим оком) і досі п’ятеро діточок стоять під важким повільним снігом українського адвенту і дивляться на те, як більшовики ставлять під стіну величезної двоповерхової хати їх закатованих до божевілля батьків. «Червоні» – нетверезі місцеві хлопчики – жваво переговорювалися з собою, коли підпалювали хату, навіть сміялися. Вони були задоволені тим, що робили. Бо так, мабуть, вони виповнювали ідеї Карла Маркса, чи принаймні Володимира Леніна.
Сніг падав рясно. Темніло. Кричали круки над лісом і річкою. Хата горіла до самого ранку. І з того попелу дітей забрав сам Господь. Заради свого Різдва. Інакше вони б не вижили.
Принаймні, я думаю саме так.
***
В моєму радянському дитинстві, насправді, ми не знали такого слова «Різдво». Про нього і про Христа мені кілька разів намагалася розказати татова мама, моя бабця Марфа Олександрівна. І я пам’ятаю, що коли вона передавала мені історію Різдва, то і сама не до кінця вірила в те, про що розказувала. І я чітко розумів (діти таке схоплюють моментально), що віри в неї малувато, але не розумів, віри саме в що. Правда це жодним чином не заважало мені і моєму товаришу о третій ночі (щоби чужі люди не побачили) виходити на темну засніжену радянську вулицю під величезні українські зірки і йти колядувати.
Клімат тоді був значно холодніший, ніж зараз. Морози за двадцять, до тридцяти градусів були не рідкістю. Нас вдягали так старанно, що ззовні ми, мабуть нагадували двох колобків. Ми булі малі, круглі, над нами миготіли зірки. Вітер ніс сніг і було так холодно, що собаки не виходили зі своїх будок.
Три, чотири, чи може п’ять дворів на всю вулицю були освітлені. Ми йшли вперед на це світло до людей, які на нас вже чекали. Заходили, ставали у передпокої і, відчуваючи незбагненну важливість моменту, співали колядки. Ні я, ні мій товариш не мали особливого голосу, але ми дуже старалися.
Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
Сусіди заздалегідь домовлялися прокинутися рано вранці і чекати на нас – двох маленьких хлопчиків-колядників. Вони знаходили десь для нас смачні небачені нами до того цукерки і шоколад, якого взагалі годі і шукати було в радянських магазинах, маленькі і солодкі мандаринки, які привозилися заробітчанами з Кавказу, і, звичайно, рублі.
Застеляйте столи та все килимами, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
Я пам’ятаю сльози на очах тих дорослих жінок і чоловіків, дідів і бабців, що нас чекали вночі. Я не розумів, чому вони плачуть. Усе ж так добре. І ми, головне, з Євгеном, з другом моїм, так гарно спріваємо. Чого плакати? І свято ж настає! Хіба ви не відчуваєте? Цілком не зрозуміле для нас свято, але ж свято!
Та кладіть калачі з ярої пшениці, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
Ці зими дитинства я запам’ятаю, як найхолодніші і найщасливіші зими мого життя.
***
В тому самому дитинстві стоять залиті прожарені літньою спекою терикони. Величезне українське сонце повільно пливе над вічним степом. У повітрі запах вугілля змішується з запахом степових трав. Ви коли небудь чули, як сонце дзвенить в зеніті? Я – чув. Це було саме там, на тому териконі, на який ми зазвичай приходили з друзями, щоби побачити небо, відчути волю, нарешті стати напроти сонця і крикнути в далечінь, що простягнулася переди нами, власні імена.
Довкола шахти, в одній з яких все своє життя змушений був працювати мій дід, а за ними степ. Самісінька окраїна міста, а там, в степу – поля безкрайні. Вітер звідтіля завжди кружив мені голову. Я був закоханий в різнотрав’я, яке підіймалося вище голови, в холодні маленькі тихі річки, в глибокі яри, в озера з темною великою рибою. Щось на кшталт релігійного почуття викликали в мене неодмінні птахи, що літали в тому степу над головою. Таких птахів більше ніколи я не побачу. Мабуть вони літають тільки над головами дітей. І тільки для того, що якось їх втішити і дарувати їм надію.
У таке саме літо я і моя родина, ми були змушені покинути свій дім. У місті вже хазяйнували російські бойовики. Стояла страшенна спека. Липень 2014 року був сухий і безнадійний. Хоча ми і намагалися втішитися сподіваннями на близьке повернення, насправді знали, що виїздимо назавжди.
***
Минає десятий рік, як я не бачив ні свого степу, ні нашого величезного сонця. Ми вигнанці. Дому немає. Нашого міста, яким ми його пам’ятаємо, більше ніколи не буде. Майже всі дорогі мені люди, завдяки яким Донецьк відчувався, як рідне місто, поїхали. А тих, що залишилося, так мало, що мені боляче уявляти, чого їм вартує життя в окупації.
Триває війна. Світ стоїть на порозі дві тисячі двадцять четвертого року. Українській народ кожного дня віддає життя свої кращих синів і дочок за наше майбутнє. Неможливо прокинуться і дивитися на це неможливо.
Минає десятий рік, як я не бачив ні свого степу, ні нашого величезного сонця. Ми вигнанці. Дому немає.
У старих християнських святах, якщо подивитися на них без позитивістської упередженості, проглядають закладені в них людська гідність і справжня віра у буття.
Війна, забравши мій дім, подарувала мені, принаймні, українську мову як мову життя, побуту, творчості, бо так раніше не було і не могло бути. Російськомовний провінційний школяр перетворився на українського письменника, якому болить пам’ять і серце. Бо те, що він наразі згадує, заново переписує його життя, складає по-іншому сенси. Змушує бачити те, чого він ніколи не побачив за інших обставин. Усі наші втрати зрештою – це ліки від забуття, які складають нам нову картину світу. І прозріння наші гіркі, але надбання солодкі.
І не зважаючи на війну, що тягнеться і висмоктує з нас всіх сили, на абсолютну невизначеність майбутнього. На нашу незахищеність і слабкість, добрий вечір, пане господарю, – кажу я собі в цей вечір, – радуйся! Син Божий народився!
Volodymyr Rafeyenko (born November 25, 1969) is a Ukrainian writer, novelist, and poet. Born and raised in Donetsk, he studied Russian Philology and Culturology. From 1992 to 2018, he wrote his works in Russian, was mainly published in Russia and was considered a representative of Russian literature. He is the winner of the Russian Literary Prizes «Russian Prize» (2010, 2012) and «New Literature» (2014). However, he moved to Kyiv after the events of 2014 and became a part of Ukrainian literary process. In 2017, his prose books Long Times and A Little Book of Goodbyes were translated into Ukrainian. In 2019, he published his first novel in Ukrainian called Mondegreen (Songs of Death and Love) – he learned Ukrainian from scratch after the events of 2014 ((Mondegreen: Songs about Death and Love. Translated and introduced by Mark Andryczyk (Cambridge, Mass.: Ukrainian Research Institute, Harvard University))
Rafeyenko’s first works were published in periodicals way back in the 1990s. He released three poetry collections and seven novels. His prose was repeatedly included into the lists of nominees and winners of the Russian Literary Prize for foreigners – the novel Decartes’ Demon was awarded the main prize in 2013. In 2018, he won the Visegrad Eastern Partnership Literary Award for the novel The Length of Days. (The Length of Days. An Urban Ballad. Translated by Sibelan Forrester. (Cambridge, Mass.: Ukrainian Research Institute, Harvard University))
Rafeyenko’s prose belongs to the intellectual literature. It is full of phantasmagorical images and storylines, as well as explicit and implicit allusions to well-known texts. He is sometimes called the “magical postmodernist” due to the intertextuality and richness of his prose.
/
Svitlana Chepras er opprinnelig fra Ukraina og har bodd i Norge siden 2001. Hun jobber som rådgiver i Utlendingsdirektoratet med primæroppgaver i oversettelse fra norsk til ukrainsk. Hun har hovedfag i språk og litteratur fra Ukraina og har erfaring som tolk og oversetter i Norge siden 2006. I den siste perioden er hun involvert i flere oversettelsesprosjekter fra ukrainsk til norsk.
Published with funding from Kulturdirektoratet.
KLIMAAKSJON / NORWEGIAN WRITERS´ CLIMATE CAMPAIGN // NWCC 