Оригінал есею українською — нижче на цій сторінці.
In front of me is the book Moon over Kinburn, published two years ago. I had written this big historical novel for children in a single night: «Orhan was standing with one foot in the sea and the other in the river. If you might say it can’t be like that then you should visit the Kinburn Spit. This is such an extraordinary place in Ukraine: a strip of land between the waters, where the Dnipro River flows into the Black Sea. At the very tip, this sandy spit is as thin as a single hair, and that’s why the Turks long ago, when they lived in the present south of Ukraine, called it Kilburun, which literally means a thin strand of hair. About seven years ago I visited this place and fell in love with the clearest sea water, dolphins, bird colonies, and occasional silver olives along the coast. I was not really confused by the lack of comfort, civil infrastructure, and good drinking water. Who knows, perhaps if I had lived there for a longer time, rather than coming by boat, I would not have found it as romantic. I was constantly asking myself: why haven’t I been here before? In a word, Kinburn impressed me.
So I started reading about it: about the ancient history, the Turkish fortress, the sea campaigns of the Cossacks, the Crimean War, and more recent times. At the same time, I was discovering other interesting places: the island of Berezan (where the oldest Greek colony in the Northern Black Sea, Borysfen, once appeared, then there was a Slavic settlement, a Turkish fortress, a stronghold of the Ukrainian Cossacks…), Olbia (a big Greek colony, an ancient polis near the present village of Parutyne, Mykolaiv Oblast), etc.
The heroes of ancient history revived here back in the V century BC; Homer called these lands Gilea, that is, the land covered with dense forest. This territory was sacred for both ancient Greeks and Scythians, who regularly worshiped their gods here. Now all this does not seem that distant. In this landscape park Kinbur Spit, which belongs to the protected area Emerald Network in Ukraine, with the remnants of relict forests, one could enjoy a patch of wildlife: bird colonies, wild horses, dozens of plant species listed in the Red Book of Ukraine. The ecological situation in Ukraine has never been perfect, but in 2022, the forest, like the entire occupied Kinburn, went up in flames of war.
People, who very soon found themselves under Russian occupation (there are only a few villages on the spit), became real hostages of the situation. Here is the fragment of the summer post on Facebook with the desperate tag #SaveKinburn: «…For the last four months, fierce battles and fires have been taking place on the Kinburn Spit, which have already destroyed more than 70% of forests and plants /…/ For the last four months, communities of residents and property owners on Kinburn have been saving the spit on their own». And this is the post from October (unfortunately, the current situation has only gotten worse): «Good afternoon, friends. This is the occupied Kinburn Spit. Our situation is difficult. But we are not able to give details now. Because… Unfortunately, we do not belong to ourselves. Because taking the phone out of your pocket is a real risk. We hope you understand. During the time that we have not made any publications, a lot has changed. But all the efforts of local residents are still aimed at surviving in the literal sense of the word. Winter is coming, so now we are harvesting firewood. That is, we cut and saw kilometers of burnt trunks that remained from our protected forest /…/ Otherwise, we have no other way to heat our houses in winter. In addition to collecting firewood, we started baking bread /…/».
Once I came across the memoirs of the Ukrainian writer and ethnographer Afanasiy Chuzhbynskyi (1817-1875), who visited the village of Pokrovka on the Kinburn Peninsula shortly after the end of the Crimean War (1853-1856). «During the war, Pokrovka was occupied by the French, this fact explains the presence of Parisian magazines on the walls of my apartment. The inhabitants moved to the steppe and spent the winter in distant villages. The landlady told me that after the enemy left, she not only found her dishes all intact, but also many bottles and several plates in addition. In other houses, everything was stolen and spoiled. She was surprised by the fact that the cat, which remained with the French, /…/ grew enormously fat, as a result of which it became a complete lazybones and does not want to catch mice». It is unlikely that this time the memories of Pokrovka residents will be so «gentle». People who put out fires on their own (and often they were forbidden to do so) and suffered from the violence of Russian soldiers today are on the survival threshold. The occupiers are wiping the Kinburn Spit off the face of the earth.
Show us at least one country that paid environmental reparations after the war? But is it possible to stay silent about it?
The Department of Ecology and Natural Resources of the Mykolaiv State Region Administration informs: «As of July 3 only, 2109 hectares of the Kinburn Peninsula have been burned by fires. The unique territory is periodically negatively affected by the military aggression of the Russian Federation. According to experts of the State Ecological Inspectorate of the Southwestern District, the damage caused by pollution /…/ on the land of the National Nature Park Ivory Coast and the Regional Landscape Park Kinburn Spit for the period from March 15 to July 3 is 5 703 548 768 UAH». Is it possible to measure the damage caused to Ukrainian nature in terms of these public numbers? Who will count the killed Black Sea dolphins? And would it be a relief for us to know the exact figure?
According to scientists, most of the dolphins died in the middle of summer, when the Russians were actively moving around the sea and used sonars that critically affect dolphins, disable their echolocation organs, and cause acoustic trauma. Here’s what Ivan Rusev, Doctor of Biological Sciences, a professor from the Tuzly Lagoons National Nature Park, where hundreds of hectares of protected area burned down as a result of missile strikes, says: «The total number of dead cetaceans of three species in the Black Sea, due to military actions, according to our final calculations and estimates, is much more than 5000 animals since the beginning of the war in 2022. I would like to remind once again that the sea washes ashore only about 5% of all dead animals. The remaining 95% simply go to the bottom of the sea and we cannot register them». For comparison, according to this park, in 2021, when the Russians had not yet attacked, only 3 dead dolphins were found on the entire coast of this 44-kilometer-long protected area for the whole year.
I recall a merry pod of dolphins in the sea when I was sitting on the shore of the Kinburn Spit back in another life. We cannot make things go back to the way they were, and the future will challenge us with the difficult task of overcoming the consequences of the losses. But we are able to realize and record. Almost from the very beginning of the Russian invasion, the Ministry of Environmental Protection and Natural Resources of Ukraine began to record the damage caused to the nature of Ukraine. Every week on their channels they post digests of the key consequences of Russian aggression for the Ukrainian environment. This is necessary «to make the Russian occupier pay for all the crimes committed on our land /…/ so that any country that ever decides to start a war for any reason understands that it will cost it a high price». Probably, someone will find these words, as well as the thoughts in the article Ukraine Wants Russia to Pay for the War’s Environmental Impact in the TIME naive: show us at least one country that paid environmental reparations after the war? But is it possible to stay silent about it?
However, drawing attention to environmental issues can be used in other ways. I mean the recent campaigns of pouring oil on world works of art. Of course, calls to stop issuing licenses for the mining of new fields, and reminders of the cost of living crisis, are important topics. But isn’t it strange that they ignore the threat of the war that Russia started by attacking a sovereign country on February 24, 2022, and also the energy and grain blackmail it is using to force both Ukraine and the West into a conditional «dialogue»? Talking about hunger and prices, doesn’t it depend on the (un)harvested crops in one of the largest black soil zones in the world? Hey, it is here, in Ukraine.
Undoubtedly, the sincere motivation of these young eco-activists is understandable, albeit in a vandalistic way, but they are talking about quite obvious problems of climate change.
I will allow myself to quote the thoughts of Ukrainian photographer and eco-activist Alex Zakletskyi: «[They] misrepresent the enemy: most of the global environmental initiatives are sabotaged by the two biggest dictatorships in the world, China and Russia, which have been creating their own anti-culture, but the attack is not on their embassies or corporations that continue to cooperate with them, but on the symbols of modern humanistic European culture». Do they understand from which side comes the real danger, including nuclear?
For those who doubt, I suggest downloading the application of the Ukrainian Ministry of Environmental Protection EcoZagroza on your smartphone, which allows you to monitor the state of Ukraine’s natural resources, in particular, to read about Kinburn and other damage caused by the Russian army to the environment, along with a map of air raids. The latter is especially practical. Fortunately, today I wrote this essay without sirens, with light (part of the territory of Ukraine after the latest Russian bombardment of energy facilities is forced to live in conditions of strict economy of electricity or even its complete absence), with a cup of hot tea and a cake made of Ukrainian flour, grain harvested on my land. Thanks to all those who made it possible.
Translated by Oleh Bohun
#SaveKinburn: на лінії вогню
Переді мною лежить книжка «Місяць над Кінбурном», що вийшла два роки тому. Це велике історичне оповідання для дітей я написала за одну ніч: «Орхан однією ногою стояв у морі, а другою в річці. Скажете, так не буває? /…/ Просто треба приїхати чи припливти на Кінбурнську косу. Це така незвичайна місцина в Україні – смужка суші серед вод, там, де річка Дніпро впадає у Чорне море. На самому кінчику ця піщана коса дуже тоненька, наче волосинка, і тому турки колись давно, як жили на теперішньому півдні Україні, назвали її – Кільбурун – «тонка волосинка». Просто десь сім років тому я побувала там і закохалася в цю чисту-чисту морську воду, дельфінів, пташині базари, сріблясті поодинокі оливки вздовж узбережжя. І мене не дуже смутила відсутність комфорту, цивільної інфраструктури, доброї питної води. Хто знає, можливо, якби я прожила там довше, а не припливала на катерку, то я б подивилася на це все зовсім не так романтично. Я тоді постійно себе запитувала: чому я не була тут раніше? Словом, Кінбурн мене вразив.
І я почала про нього читати: про античну історію, турецьку фортецю, морські походи козаків, Кримську війну, пізніший час. Паралельно я відкривала для себе інші цікаві місця: острів Березань (на якому колись з’явилася найдавніша в Північному Причорномор’ї грецька колонія Борисфен, потім було слов’янське поселення, турецька фортеця, опорний пункт українських козаків…), Ольвію (велика грецька колонія, античний поліс біля нинішнього села Парутине Миколаївської області) etc.
Герої прадавньої історії оживали, ще у V столітті до нашої ери, Гомер називав ці землі Гілеєю, тобто «землею, що вкрита густим лісом». Ця територія була сакральною як для античних греків, так і для скіфів, котрі регулярно поклонялися тут своїм богам. І все це вже не видавалось аж таким далеким. У цьому ландшафтному парку «Кінбурська коса», що належить до природоохоронної Смарагдової мережі (Emerald Network), із залишками реліктових лісів, можна було радіти клаптику дикої природи: пташиним базарам, диким коням, десяткам видів занесених до Червоної книги України рослин. Так, екологічна ситуація в Україні ніколи не була ідеальною, але в 2022 році ліс, як і весь окупований Кінбурн, запалав у вогні війни.
Люди, які дуже швидко опинилися під російською окупацією (а сіл на косі лише декілька), стали справжніми заручниками ситуації. Ось уривок з літнього посту на фейсбуці під розпачливим тегом #SaveKinburn: «…Вже чотири місяці на Кінбурнській косі йдуть запеклі бої та вирують пожежі, які вже знищили понад 70% лісів та рослин. /… / Вже чотири місяці об’єднання жителів та власників майна на Кінбурні самотужки рятують косу». А це жовтневий допис – ситуація, на жаль, тільки погіршилася: «Доброго дня, друзі. На зв’язку окупована Кінбурнська коса. Наші справи складні. Але розповідати подробиці ми зараз не маємо можливості. Бо… На жаль, не належимо самі собі. Бо дістати телефон з кишені – це ризик. Маємо надію, ви розумієте. За той час, що ми не робили жодних публікацій, багато чого змінилося. Але всі сили місцевих мешканців, як і раніше, спрямовані на те, щоб вижити в прямому сенсі цього слова. Попереду зима, тому зараз ми займаємося заготівлею дров. Тобто, валимо і пиляємо кілометри обгорілих стовбурів. Що залишилися від нашого заповідного лісу /…/ Бо в нас не має іншої можливості взимку обігріти хати. Крім заготівлі дров ми почали випікати хліб /…/».
Якось мені трапилися спогади українського письменника та етнографа Афанасія Чужбинського (1817 – 1875), який відвідав село Покровку на Кінбурському півострові невдовзі після закінчення Кримської війни (1853-1856). «Під час війни Покровку займали французи, чим пояснюється наявність паризьких журналів на стінах моєї квартири. Мешканці відходили до степу та зимували по дальніх селах. Господиня розповідала мені, що після відходу ворога не лише знайшла свій посуд цілим, але також безліч пляшок і декілька тарілок на додачу. В інших хатах усе було розтягнено і попсуто. Її здивувала та обставина, що кіт, який залишився при французах, /…/ розжирів незмірно, внаслідок чого зробився цілковитим лінтюхом і не хоче ловити мишей». Навряд чи цього разу спогади мешканців Покровки будуть такі «лагідні». Люди, які самотужки гасили пожежі (а часто їм це забороняли роботи) і потерпали від насилля російських солдат, перебувають на межі виживання. Окупанти стирають з лиця землі Кінбурнську косу.
Покажіть нам хоч одну країну, яка платила після війни екологічні репарації? Але чи можливо про це мовчати?
Управління екології та природних ресурсів Миколаївської обласної державної адміністрації повідомляє: «Лише станом на 3 липня на Кінбурнському півострові пройдено пожежами 2109 гектарів. Унікальна територія періодично зазнає негативного впливу унаслідок військової агресії рф. За підрахунками фахівців Державної екологічної інспекції Південно-Західного округу, шкода, зумовлена лише забрудненням /…/ на земельних ділянках національного природного парку «Білобережжя Святослава» та Регіонального ландшафтного парку «Кінбурнська коса», за період з 15 березня по 3 липня становить 5 703 548 768,09 гривень». Чи можна виміряти заподіяну українській природі шкоду в скількисьзначності казенних цифр? Хто порахує вбитих дельфінів Чорного моря? І чи стане нам легше, коли ми дізнаємося точну цифру?
Як зазначають науковці, більшість дельфінів загинула ще в середині літа, коли росіяни активно пересувалися морем і використовували сонари, що критично впливають на дельфінів, виводять з ладу їхні органи ехолокації та спричиняють акустичну травму. Ось що каже Іван Русев, доктор біологічних наук, професор з Національного природного парку «Тузлівські лимани», де внаслідок ракетних ударів вигоріли сотні гектарів заповідної території: «Загальна кількість загиблих китоподібних трьох видів у Чорному морі, через військові дії, за нашими остаточними розрахунками і оцінками, становить набагато більше 5000 особин з початку війни 2022 року. Нагадую ще раз про те, що море викидає на берег лише біля 5% від усіх загиблих тварин. Решта 95% просто іде на дно моря і ми не можемо їх зареєструвати». Для порівняння, за даними цього парку, в 2021 році, коли росіяни ще не напали, на всьому узбережжі цієї заповідної території довжиною 44 кілометри за весь рік були знайдені тільки 3 мертвих дельфіни.
Цифри… Я пригадую веселу зграю дельфінів, що виднілася в морі, коли я сиділа на березі Кінбурнської коси десь в іншому житті. Ми не здатні зараз повернути все як було, а майбутнє поставить перед нами важке завдання спробувати подолати наслідки втрат. Але ми здатні усвідомлювати і фіксувати. Чи не від самого початку російського вторгнення Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України розпочало облік заподіяної шкоди природі України. Щотижня на своїх каналах вони викладають дайджести ключових наслідків російської агресії для українського довкілля. Це потрібно, «щоб російський окупант заплатив за всі скоєні злочини на нашій землі. /…/ щоб кожна країна, яка колись надумає з будь-яких причин розв’язати війну, розуміла, що це обійдеться їй дорого». Імовірно, комусь ці слова в статті «Ukraine Wants Russia to Pay for the War’s Environmental Impact» для «TIME» видадуться наївними: покажіть нам хоч одну країну, яка платила після війни екологічні репарації? Але чи можливо про це мовчати?
Утім, привернення уваги до тем екології можуть бути використані й в інший спосіб. Я про нещодавні акції з обливаннями світових творів мистецтва. Заклики до припинення видачі ліцензій на розробку нових родовищ, нагадування про кризу вартості життя, зрозуміло, важливі теми. Але чи не дивно, що тут ігнорується загроза від війни, що розпочала Росія, 24 лютого 2022 напавши на суверенну країну, від енергетичного та зернового шантажу – яким вона прагне примусити і Україну, і умовний Захід до умовного «діалогу»? Ви говорите про голод і ціни, але чи не залежить це від (не)зібраних врожаїв в одній із найбільших чорноземних зон світу? Агов, це тут, у нас, в Україні.
Безперечна щира мотивація цих молодих екоактивістів\ток зрозуміла, хоч і у вандальський спосіб, та вони говорять про цілком очевидні проблеми кліматичних змін.
Дозволю собі процитувати думки українського фотографа та екоактивіста Алекса Заклецького: «[Вони] підміняють постать ворога: більшість глобальних ініціатив зі збереження довкілля якраз саботуються двома найбільшими диктатурами світу, Китаєм та Росією, які генерують свою власну антикультуру, але атака йде не на їхні посольства, чи корпорації, що продовжують з ними співпрацювати, а на символи сучасної гуманістичної європейської культури». Чи розуміють вони, з якого боку йде справжня небезпека, в тому числі ядерна?
Тим, хто сумнівається, я пропоную скачати на смартфон застосунок українського Міністерства захисту довкілля «ЕкоЗагроза», де можна моніторити стан природних ресурсів України, зокрема прочитати про Кінбурн та інші збитки завдані армією РФ довкіллю, а ще побачити карту повітряних тривог. Останнє – особливо практично. На щастя, сьогодні я писала цю статтю без сирен, зі світлом (частина території України після останнього російського бомбардування енергооб’єктів змушена жити в умовах жорсткої економії електрики або й цілковитої її відсутності), з горнятком гарячого чаю і тістечком з українського борошна, зерна, зібраного на моїй землі. Дякую всім тим, завдяки кому це можливо.
//
Julia Stakhivska (1985), author of poetry books Червоні чоловічки, Verde, Wszystkie możliwe rzeczy (Polish transl. by Aneta Kamińska, 2019), and children’s books Таємниця Могилянки і зниклий ключ (The Mystery of Kyiv-Mohyla Academy and lost key, 2020), Місяць над Кінбурном (The Moon over Kinburn, 2020). Graduated from the National University of Kyiv-Mohyla Academy. Co-editor of the anthology Ukrainian avant-garde poetry: 1910-1930 (2014), and the anthology of Ukrainian avant-garde poetry for the Bulgarian Academy of Sciences. Julia Stakhivska is also active as a children’s book, poster, and book cover illustrator. Until February 2022 Julia Stakhivska lived with her family in Bucha and worked at Polish Institute in Kyiv.
Oleh Bohun (1995 in Khmel’nyts’kyi, Ukraine) is a poet and translator, based in Lviv. His poetry has appeared in English, Polish, German, Norwegian, and other languages in anthologies and journals. His first book of poems Темносприйнята частка [The Darkly-Perceived Part] (Kharkiv: kntxt, 2021), was shortlisted for best poetry books of 2021 by PEN Ukraine. As a translator, he works on philosophy, poetry, and nonfiction. Currently, Oleh Bohun is the Assistant Editor of NWCC.
///
Published with funding from the Fritt Ord Foundation, Kulturrådet and Bergesenstiftelsen.
KLIMAAKSJON / NORWEGIAN WRITERS´ CLIMATE CAMPAIGN // NWCC 