oleh bohun / two poems / translated by ariel rosé, oleh bohun and freddy fjellheim

Photo: Nastya Telikova

hjemmet til en umenneskelig, en rund kosmisk plante i et vilt hjemegnsområde. på dagen for solas forsvinning, sa du meg hvordan jorden lukter mor, en annen en, bøyd, kaster stjerner over nattens mange plogfurer, for hun er uatskillelig fra det. natten lyste da, så vi blunket. alt vandret, så vi var i alt. grunnfestet i en sinnssyk tilfeldig lov, som fordypet alle levende i seg selv, døden bare flagret, og de som ble tilbake, samlet alle de andre ved tiden for den store samlingen

utenomjordisk snø faller over de feltene, dekker dem med en svingende bok, folder den ut

//

et fingert ly, hvor smerten ikke slipper inn fra innsiden. dets munn, en for alle samtaler. Det leser med presisjonen til tusen kratre, kuler, spor som ikke melder om noe, utryddelser større enn ild, på stedet for noens vrakgods.

innvendiggjøre stedene der vi er låst
hus med bare én vegg der verden uttømmes på motsatt side 

vi uttømmer oss, så stig
inn i meg

jeg kan ikke holde deg i armene dine

//

home of an inhumane, a round space plant in a wildly homeland field. on the day of the fading sun, you told me how the soil smelled like a mother, another one, who bents over, throwing stars over the numerous furrows of the night, as she is inseparable from it. the night was shining then, so we flickered. everything was wandering, so we laid in everything. grounded in one crazy incidental law, that made all alive only deepen inside, death only flutter, and those who remained, gathered everyone else at the time of the great ingathering.

extraterrestrially snow falls over those fields, covers it with a swinging book, unfolds it

//

a pretend shelter, where the pain does not let in from the inside. its mouth, one for all talk. it reads with a precision of thousand craters, bullets, tracks that return nothing, of extinctions bigger than fires, in the place of someone’s wreckage

making internal the places in which we are locked
house with only one wall, where the world is emptying opposite

we’re emptying out, so step
into me

i can’t hold you in your arms

//

вилюдненого дім, кругла космічна рослина у дико рідному полі. в день згаслого сонця ти казала, як мамою пахне земля, ще однією, схиленою, що вкидає зірки над численними ямками ночі. з ними вона нерозлучна. ніч світилась тоді, ми мигтіли. все блукало, ми лежали у всьому. вземлені в один безумний побічний закон, через який живе лише глибшало, смерть – майоріла, ті, хто лишався, збирав усіх решту в пору великого збирання

позапланетно падає сніг над тими полями, вкриває гойдливою книгою, розповиває

//

вдаване сховище, де біль не пускає зсередини. його рот, один для усіх розмов. він читає з точністю тисячі вирв, куль, слідів, що нічого не повертають, згасання, що більшає за вогонь, на місці чиїхось уламків.

внутрішання місць, в яких ми зачинені
дім з однієї стіни, де світ порожніє навпроти

ми порожніємо упритул, тож вистався
в мене

я не можу втримати тебе в твоїх руках

Oleh Bohun (b. 1995 in Khmelnytsky, Ukraine) is a poet and translator. Since 2012 he has been living in Lviv. Bohun’s first book of poetry, The Darkly-Perceived Part (Kharkiv: kntxt, 2021), was shortlisted for the best poetry books of 2021 by PEN Ukraine. His poetry has also appeared in translations in English, Polish, German, Norwegian, and other languages. Bohun has curated and participated in numerous poetry events at literary festivals, including PEN-UPenn Your Language My Ear, Book Forum Lviv, Book Arsenal, Kyiv Poetry Week, and others. As a translator, he works on philosophy, poetry, and nonfiction. Currently, he is also the Senior editor of the Klimaaksjon / Norwegian Writers’ Climate Campaign.