Photo: Valentyn Kuzan
Оригінал есею українською — нижче на цій сторінці.
Første gang jeg så Den røde skogen var for 12 år siden da guiden sendte kikkerten på rundgang i vår turistgruppe. Det var under et dagsbesøk på atomkraftstasjonen i Tsjornobyl og den 30-kilometer avsperrede sonen rundt det. Ifølge guiden regnes Den røde skogen som det mest radioaktivt forurensede stedet i hele sonen. Da ulykken ved stasjonen oppsto, var det værfaktorene (vindretning og nedbør) som hadde bestemt det slik. Skogsområdene startet på rundt en halv kilometers avstand fra stasjonen og var de første som ble truffet etter eksplosjonen og fikk maksimal radioaktiv eksponering. Rettere sagt, de første om man skulle se bort fra folk – de ansatte på kraftverket og brannmennene. Alle de som døde kort tid etter ulykken. Etter dem igjen døde en stor del av skogen nærmest stasjonen.
Det er nok riktigere å kalle skogen for «Den røde skogen» – i anførselstegn. Den røde fargen på furuene som døde av doser med radioaktivitet som ikke var forenlige med noe liv, er for lengst ikke dominerende. Alle de døde trærne ble etter hvert hogget ned og begravd under tykke jordlag. «Den røde» har vokst over med bjørk, or, osp og alle slags busker, og er ikke lenger rød eller rusten, men tilsynelatende en helt normal skog. Til tross for denne synlige forandringen, forblir den radioaktive bakgrunnsstrålingen i visse områder av «Den røde» titalls ganger høyere enn normalen. Man skal helst ikke gå inn i området uten spesielt verneutstyr og et dosimeter. Slik sett er navnet fortsatt relevant, det er et varselsignal, en påminnelse om at faren fortsatt ligger på det høyeste, røde nivået.
Atomkraftverket i Tsjornobyl ble tatt av russiske tropper som angrep Ukraina fra belarusisk territorium i de første dagene av invasjonen. Det var en fryktelig nyhet som bekreftet de verste spådommene: I sin «totale krig» kan russland være i stand til å ty til kjernefysisk terrorisme. Heldigvis ble den russiske offensiven fra nord kvalt ganske raskt, og allerede i slutten av mars måtte de stadig mindre kampføre og mer demoraliserte okkupantene krype tilbake i Belarus. Tsjornobyl 2.0 skjedde ikke.
Likevel satte «Tsjornobyl-ekspedisjonen» i februar–mars 2022 spor i de mange russerne som var med på den. Det var ikke bare fordi de konstant kjørte panservogner gjennom skogen og virvlet opp skyer av dødelig støv; de prøvde også å bygge skyttergraver og festningssystemer der etter ordre fra sin kommando. Den røde skogen betalte tilbake med sjenerøse stråledoser. I mangel på noen som helst forståelse for omfanget av trusselen brukte ikke det russiske militæret noe verneutstyr mot stråling eller annen form for beskyttelse. Jeg har en sterk mistanke om at de ikke hadde noe utstyr i det hele tatt. Liv og helse til egne soldater har vel alltid vært det siste den russiske staten har villet prioritere. Det er om mulig enda mer gjeldende i denne krigen, i en tid med fullstendig russisk degenerering. Den første nyheten om at en russisk soldat hadde dødd av strålesyke, kom allerede 1. april. Det er viktig å bemerke at nyheten kom fra offisielle russiske kilder. Hvor mange flere dødsfall som har inntruffet blant deltakerne i den æreløse kampanjen, får vi kanskje aldri vite tatt i betraktning den kjente russiske tradisjonen med å hemmeligholde, skjule og forvrenge alt.
Samtidig illustrerer den russiske Tsjornobyl-fiaskoen hvor langt det ukrainske og det russiske samfunnet har kommet fra hverandre i løpet av de tre siste post-sovjetiske tiårene. Selve minnet om Tsjornobyl er tilsynelatende borte fra russernes hukommelse: De hadde ingen bevissthet om risikoen for å få dødelige doser av stråling i den avsperrede sonen, de forsto heller ikke at området de hadde planer om å bli herre over faktisk var et radioøkologisk bioreservat. Dette er direkte følge av at miljøtenkning i lang tid har vært fullstendig neglisjert og den økologiske kulturen nærmest fraværende i russland. I sin forvaltning av naturen og naturens ressurser opptrer russland som et rovdyr og fremstår håpløst uutviklet, akkurat som det tidligere sovjetunionen.
I motsetning til dette, definerer minnet om Tsjornobyl både ukrainernes identitet og vår moderne økologiske etos. Har vi kanskje med to forskjellige sivilisasjoner å gjøre?
Ser man nøye på dem, virker de helt ubegripelige, de tapene naturen har måttet lide under den store krigen med den russiske aggressoren i Ukraina som nærmer seg astronomiske nivåer. Fullskala krig er ikke bare et begrep. Bak ordene ligger ufattelige katastrofer. I dag er det for tidlig å vurdere hvorvidt de fleste av dem kan kalles for irreversible eller uopprettelige, men slike skader vil uunngåelig manifestere seg etter hvert som krigen pågår.
Ukraina er ikke bare det største landet i Europa arealmessig. Det er også et land som er velsignet med et usedvanlig varierende landskap og med et klimatisk og biologisk mangfold. Den russiske militære aggresjonen som startet i februar 2014 og fikk grandiose dimensjoner åtte år senere, i februar 2022, er blant mye annet en enorm og kynisk forbrytelse mot miljøet. Bare flytting av militært utstyr, beskytning, artilleri- og missilangrep, bombeslipp, minelegging på land og i hav, bygging av befestninger osv. gjør store skader på naturen. Enhver handling som følger krigens logikk fører til forurensning, ødeleggelser av økosystemer, brutal invasjon i de naturlige habitatene til biologiske arter.
Bare flytting av militært utstyr, beskytning, artilleri- og missilangrep, bombeslipp, minelegging på land og i hav, bygging av befestninger osv. gjør store skader på naturen.
Til tross for alle de enorme skadene som påføres miljøet nå og som dessverre ikke har noen ende i sikte, samler og systematiserer de ukrainske økoaktivistene fakta om russernes forbrytelser. Mine søk fører meg til nettstedet «Økologi. Rett. Menneske» (ØRM) som tilhører en menneskerettighetsorganisasjon som i nesten 30 år har kjempet for et rent miljø og gitt juridisk bistand i miljøsaker i Ukraina. Et prosjekt som ble lansert av ØRM i mai, dvs. ut i den tredje måneden av krigen, heter «Oversikt over russlands forbrytelser mot Ukrainas miljø» og registrerer de daglige aktivitetene til det russiske militæret som har ført til miljøskader i Ukraina. I en lang liste med datoer og tilknyttede hendelser er det svært sjelden at noen datoer står tomme. Massiv krigføring og økokriminalitet registreres parallelt nesten hvert eneste døgn.
Fra oversikten på nettsiden til ØRM har jeg for eksempel fått informasjon om at russisk militærutstyr bare i de første 150 dagene med krigføring slapp ut ca. fire millioner tonn CO2, noe som er ti (!) ganger høyere enn tilsvarende tall for hele (!) 2021, et relativt fredelig år.
Jeg har også lest om branner. Spesielt i reservater og naturparker. For eksempel om at skogen i bioreservat i Tsjornobyl (det igjen) tok fyr over et område på 1,5 tusen hektar grunnet russisk beskytning 18. mai. Det totale skogarealet som har blitt berørt av krigen siden 24. februar er ca. 2,9 millioner hektar. Per 22. august hadde 55 tusen hektar med skog brent ned, og kostnadene på skadene beløper seg til 4,5 milliarder euro.
Er det mulig å forestille seg slike store tall og dimensjoner? Jeg klarer ikke det. For å være ærlig er jeg simpelthen overveldet i møte med dem.
I tillegg kommer beskytningen av øyene ved Donaudeltaet 21. juni, som er et naturvernområde av internasjonal betydning.
En klassiker i vår litteratur og kinematografi, Oleksandr Dovzjenko, kalte en gang sin filmatiske roman om annen verdenskrig, den som ble forbudt av sovjetisk sensur på Stalins personlige ordre, «Ukraina i brann». Det ser ut som Dovzjenko i dag kunne ha skrevet den andre delen av romanen.
Det oppstår stadig branner ved industrianlegg, kjemiske fabrikker og oljeraffinerier. Rett ut i atmosfæren slippes det forbrenningsprodukter av ammoniakk, nitrogen, koks og mineralgjødsel.
Branner på åkrene ødelegger enorme områder med avlinger som ble sådd i våres.
Alt russland gjør i Ukraina er en form for forurensning. Den metafysiske skitten til «den russiske verden» manifesterer seg nå rent fysisk.
Vi har forurensning med miner både på land og i havet. Eksplosjoner i Svartehavet og Azovhavet dreper og lemlester mennesker – men er også svært farlige for marine økosystemer. Fra tid til annen blir sjøminer og fragmenter av missiler skylt opp på kysten av våre naboer rundt Svartehavet, Romania og Bulgaria. Hva som skjer på den ukrainske kysten, finner vi nok først ut etter at de områdene blir frigjort.
Dyr dør i hopetall av støyforurensning. 2. mai sendte russerne nok en gang raketter mot broen over munningen til Dnjestr i Zatoka nær Odesa. En av konsekvensene var døden til hundrevis av delfiner. Mer enn hundre døde delfiner ble skylt opp på den tyrkiske kysten i etterkant av angrepet.
Men det er ikke bare dyr som dør i hopetall i denne krigen. I deler av det ukrainske østen, området som raskt ble okkupert av russerne, lå likene til de drepte på gatene gjennom alle sommermånedene, kroppene råtnet, gikk gradvis i oppløsning og forurenset drikkevannet, noe som resulterte i et stort sykdomsutbrudd.
En annen type forurensning er tusenvis av enheter med militære kjøretøy og utstyr som ble beskutt eller ødelagt på en annen måte, kunne ikke kjøres videre og ble forlatt ute i skog og mark. Disse urovekkende «installasjonene» med tidligere stridsvogner, pansrede kjøretøy, artillerisystemer, fly og helikoptre har blitt så mange at de nå utgjør et sammensatt miljøproblem.
Til denne spontane oversikten vil jeg også føye skadene som ble påført alternative energikilder. Innen 4. juli hadde den russiske hæren ødelagt eller skadet 90 % av ukrainske vindkraftverk, 30 % av solkraftverkene og 30 % av varmekraftanleggene.
En egen post som fortjener å bli skrevet med store røde bokstaver, er Zaporizjzja atomkraftverk som i skrivende stund er okkupert av russerne. Det kan med sikkerhet hevdes at forskjellige typer «atomspill», eller rettere sagt atomutpressing på randen av en verdensomspennende katastrofe, er i ferd med å bli russernes foretrukne forhandlingsmetode.
Meningen med denne aggresjonen kan sies å være intet mindre enn å tilintetgjøre selve livet – fra de dypeste, grunnleggende lagene til de høyeste, mest raffinerte manifestasjonene. Risikoen er stor for at denne massive ødeleggelsen vil bli toppet med en atomsopp.
Den store russiske invasjonen rammet landet vårt akkurat da vi endelig hadde begynt å leve bedre, og det er spesielt trist. De positive endringene som viste seg umiddelbart etter revolusjonen på Maidan i 2014, stadfestet fornyelse av hele samfunnet og den ledende rollen som de aktive borgerne hadde i det. Det var et stort arbeid som vi skulle gjøre sammen med vår valgte regjering. I løpet av de siste åtte årene virket det som hele landet hadde blitt yngre, fylt med optimisme (dette på tross av den permanente russiske trusselen), og hadde endelig bestemt seg for å gå i den vestlige sivilisasjonens spor. Normale veier, mer komfortable og raskere tog, nye flyplasser og bensinstasjoner, anstendige hoteller, utmerkede restauranter og kafeer, vellykket digitalisering, og en merkbar økning i antallet åpne, europeiske ansikter blant menneskemengdene i ukrainske gater … Den moderne miljøbevisstheten er uløselig knyttet til det ovennevnte og innebærer alt fra å kreve sivilsamfunnets kontroll over aktivitetene på industrianlegg, hvor og hvordan nye bygninger skal oppføres til den svært synlige og innflytelsesrike dyrevernbevegelsen.
Ukraina var i ferd med å bli et land for mennesker, et land for livet. Et land som resolutt hadde brutt med det anti-ukrainske paradigmet om «den russiske verden» som var forsøkt tvunget på oss gjennom flere århundrer.
Vi utviklet oss jevnt, Ukraina var i ferd med å bli et land for mennesker, et land for livet. Et land som resolutt hadde brutt med det anti-ukrainske paradigmet om «den russiske verden» som var forsøkt tvunget på oss gjennom flere århundrer. Det vil si – vi hadde brutt med despoti, allmektig uangripelig politi, arkaiske «tradisjonelle verdier», og generell fordervelse.
Det som russland gjør mot oss er en hevnaksjon på grunn av dette valget. Som hevn for dette «hoppet inn i frihetens rom» (sagt med Engels’ ord) går russland til angrep på våre liv, helt til livets dypeste, biologiske grunnlag. Men siden russland uventet og skammelig mislykkes i dette angrepet, vender det stadig tilbake til den siste, ultimate trusselen – den som er hinsides enhver ekstremitet, den som vil føre til menneskehetens selvdestruksjon.
Jeg skriver disse linjene i dagene når ukrainske medier er fulle av overskrifter som: «Dette må du gjøre i tilfelle atomeksplosjon». Det som inntil nylig befant seg et sted i den imaginære verden og ble ansett som et ikke særlig originalt motiv for en fantasy-bok eller en annen apokalyptisk dystopi, har blitt ren rutine i våre liv. Jeg leser instrukser om hva jeg må gjøre «i tilfelle atomeksplosjon» og memorerer ufrivillig at kaliumjodid er frarådet i min alder. Men jeg vet fortsatt ikke hva jeg skal gjøre «i tilfelle» det virkelig skjer.
Jeg vet ikke om vi i Ukraina – og spesielt jeg – fortsatt finnes den dagen dere, mine ukjente lesere, kommer frem til disse linjene. Hvis det verste har skjedd med oss, må dere huske én ting: I denne krigen forsvarte vi ikke bare våre valg, vår identitet og verdighet. Vi forsvarte selve livet, vi tok imot et konsentrert slag mot livets essens, og dette slaget var rettet også mot deres liv, mine kjære ukjente lesere.
Oversatt av Marina Hobbel
Юрій Андрухович
ВІЙНА З ЖИТТЯМ
Рудий ліс я побачив 12 років тому, коли провідник нашої групи пустив по колу бінокль. Це було під час одноденних відвідин Чорнобильської АЕС і т. зв. зони відчуження. За словами провідника, Рудий ліс – радіаційно найзабрудненіше в зоні місце. Так у час, коли на АЕС сталася відома аварія, розпорядилися погодні фактори (напрямок вітру й опади). Ділянки лісу, що починається за якісь пів кілометра від станції, першими прийняли максимальне опромінення. Першими – якщо не рахувати людей: персонал станції та пожежників. Усіх, хто невдовзі помер. За ними – й більша частину лісового масиву поруч зі станцією.
Рудий ліс нині правильніше писати як «Рудий ліс». Колір соснових насаджень, які під впливом радіації рудішали й гинули від неспівмірних із їхньою життєстійкістю променевих доз, а згодом були постинані й поховані під товстими шарами ґрунту, давно вже не домінує. Тобто за теперішніми своїми барвами «Рудий», що встиг зарости березою, вільхою, осикою та всіляким чагарником, зовсім уже не рудий і тим більше – не червоний чи іржавий, а начебто звичайний собі ліс. Попри цю видиму зміну, радіоактивний фон на окремих ділянках Рудого залишається в десятки разів вищим за норму. Без спеціального захисного спорядження та дозиметра в нього краще не заходити. В цьому сенсі його назва досі актуальна – це радше сигнал застороги, нагадування про рівень небезпеки: між помаранчевим та червоним.
Чорнобильську АЕС російські підрозділи, що вдерлися в Україну з білоруської території, захопили ще, здається, першого дня інвазії. Це була жахлива новина, яка підтверджувала найгірші передбачення: у своїй «тотальній війні» росія може вдатися навіть до ядерного тероризму. На щастя, російський наступ із півночі доволі швидко захлинувся, а в кінці березня дедалі менш боєздатним і деморалізованим окупантам довелося відповзти назад у Білорусь. Катастрофи Чорнобиль-2 не сталося.
Проте для багатьох із росіян «чорнобильська експедиція» не минула безслідно. Рудий ліс, ув якому вони не лише постійно ганяли свою бронетехніку, розбудивши хмари смертоносного пилу, але й за наказом свого командування намагалися будувати фортифікаційні системи, відплатив щедрим опроміненням. Нітрохи не уявляючи собі масштабів загрози, російські військові не користувалися жодними засобами спеціального радіоактивного захисту. Є стійка підозра: вони взагалі-то й не мали їх. Що-що, а життя і здоров’я своїх солдатів російська держава завжди цінувала на нульовому рівні. Тим більше – в теперішні часи її остаточної деґрадації. Перша звістка про смерть російського армійця від променевої хвороби надійшла (що важливо – з офіційних російських джерел) уже 1 квітня. Скільки ще таких смертей серед учасників безславного походу, ми не знаємо і, враховуючи незмінну російську традицію все на світі засекречувати, приховувати та перекручувати, можемо не дізнатися ніколи.
Повномасштабність аґресії – не просто термін.
За ним – безліч катастроф.
Разом із тим уся ця історія з чорнобильським фіаско росії дуже виразно унаочнює, як далеко розійшлися українське і російське суспільства протягом трьох порадянських десятиріч. Цілковита відсутність у росіян пам’яті про Чорнобиль, нульове усвідомлення радіаційних ризиків у зоні відчуження, як і того, що місце, де вони збираються хазяйнувати, є радіаційно-екологічним біосферним заповідником, – це ще й наслідок дрімучо занедбаної екологічної культури. У своєму ставленні до природи та її ресурсів росія залишається хижацькою й відсталою, як і колишній радянський союз.
Для України ж пам’ять про Чорнобиль є одним із базових понять ідентичності та сучасного екологічного етосу загалом. Інша цивілізація?
Цього, на перший погляд, неможливо охопити ні зором, ні розумом. Кількість втрат, які природне середовище України понесло за час великої війни з російським аґресором, прямує до астрономічної. Повномасштабність аґресії – не просто термін. За ним – безліч катастроф. Сьогодні ще зарано оцінювати незворотність чи непоправність багатьох із них, але вони неминуче проявляться.
Україна є не лише країною з найбільшою в Європі територією. Вона обдарована незвичайним ландшафтним, кліматичним та біологічним різноманіттям. Російська воєнна аґресія, що розпочалася в лютому 2014-го і набула грандіозних кількісних вимірів вісім років по тому, в лютому 2022-го, є, крім усього іншого, ще й великим цинічним злочином проти довкілля. Навіть окремо взяті пересування військової техніки, обстріли, перш усього артилерійські й ракетні, скидання бомб, мінування землі та морів, спорудження фортифікацій і т. ін. жахливо руйнують природне середовище. Фактично будь-яка дія, продиктована воєнною логікою, є забрудненням, нищенням екосистем, брутальним вторгненням у натуральне існування біологічних ґатунків.
Попри всю неосяжність уже на сьогодні завданої довкіллю шкоди, що їй, на жаль, поки що не видно кінця, українські екоактивісти ретельно збирають і систематизують фактаж. Мої пошуки приводять на сайт «Екологія. Право. Людина» – правозахисної організації, що вже протягом неповних 30 років відстоює в Україні чистоту довкілля і надає правову допомогу в її захисті. Започаткований у травні, тобто на третьому місяці великої війни, спеціальний проєкт ЕПЛ має назву «Огляд злочинів росії проти довкілля України» і являє собою щоденну фіксацію будь-яких російських воєнних активностей, але з акцентом на екологічні параметри. В цьому накопиченні дат і пов’язаних із ними подій прогалини трапляються дуже рідко. Іншими словами, російська масова й симультанна екозлочинність фіксується ледь не щодоби.
Так, із огляду ЕПЛ я, приміром, дізнаюся, що російська військова техніка лише за перші 150 днів аґресії спричинила бл. 4 млн тонн викидів вуглецю, що у 10 (!) разів перевишує аналогічні показники за весь (!) 2021-й, відносно мирний рік.
Я також дізнаюся про пожежі. Зокрема – в заповідниках і природних парках. Про те, що, наприклад, 18 травня в Чорнобильському біосферному заповіднику (знову він) від російських обстрілів загорівся ліс на площі 1,5 тис. гектарів. А загальна площа охоплених війною лісів з 24 лютого становить бл. 2,9 млн. гектарів. Станом на 22 серпня вогнем пошкоджено 55 тис. гектарів лісів, і завдані збитки сягнули 4,5 млрд. євро.
Ви можете уявити собі ці площі, ці виміри? Я – ні. Я ними, щиро кажучи, приголомшений.
А обстріл островів у дельті Дунаю, природоохоронній території міжнародного значення (21 червня)?
Класик нашої літератури й кіно Олександр Довженко колись назвав свій кінороман про Другу світову війну, невдовзі заборонений радянською цензурою за особистим розпорядженням Сталіна, «Україна в огні». Схоже, нині Довженко міг би писати другу його частину.
Вогонь на промислових об’єктах – передусім хімічних і нафтопереробних. Викиди в атмосферу продуктів горіння аміаку, азоту, коксу, мінеральних добрив.
Вогонь на полях, який означає знищення величезних площ із засіяними навесні агрокультурами.
Зрештою, все, що чинить в Україні росія, є забрудненням. Це метафізичний бруд «русского мира», який виявляє себе у цілком фізичних проявах.
Наприклад, мінне забруднення – як суходолу, так і морських вод. Вибухи в акваторії Чорного та Азовського морів, окрім того, що вбивають і калічать людей, є дуже небезпечними для морських екосистем. Морські міни та уламки ракет час від часу викидає навіть на узбережжя наших чорноморських сусідів – Румунії й Болгарії. Що коїться тим часом на українських узбережжях, дізна́ємося після їхнього звільнення.
Від шумового забруднення масово гинуть тварини. Так, 2 травня росіяни вкотре вдарили ракетами по мосту через Дністровський лиман у Затоці під Одесою. Одним із наслідків стала загибель сотень дельфінів. Понад 100 мертвих дельфінів було викинуто на узбережжя Туреччини.
Втім не лише тварини в цій війні гинуть масово. На захоплених росіянами теренах українського Сходу протягом усіх літніх місяців тіла загиблих людей не прибирали з вулиць, де вони розкладалися, внаслідок чого зафіксовано великий спалах захворювань через зараження питної води.
Ще один тип забруднення – сотні й тисячі одиниць військової техніки, знищеної або ґрунтовно виведеної з ладу, від чого вона стала нетранспортабельною й на разі покинута в полях та лісах. Ці зловісні інсталяції з колишніх танків, бронемашин, артилерійських систем, літаків та гвинтокрилів досягли такої чисельності, що загрожують стати ще однією непростою екологічною проблемою.
До цього спонтанного реєстру додаю руйнування альтернативної енергетики. Станом на 4 липня російська армія зруйнувала або пошкодила 90% українських вітрових, 30% сонячних електростанцій і так само 30% когенераційних установок.
Окремим рядком, який слід писати великими червоними літерами – Запорізька АЕС, донині захоплена окупантами. Можна впевнено стверджувати, що різного штибу «ігри з атомом», тобто ядерний шантаж на грані всеосяжної катастрофи стає чи не улюбленим методом російської терористичної держави.
Сенсом цієї аґресії є ні що інше як знищення життя – від його найглибших, базових глибин до найвищих, найрафінованіших проявів. Цілком імовірно, що це знищення буде увінчане ядерним грибом.
Російська велика інвазія – що доволі сумно – вдарила по нашій країні саме тоді, коли ми врешті починали жити якісніше. Позитивні зміни, що почалися відразу ж після революційного Майдану 2014 року, засвідчили нову якість суспільства і провідну роль у ньому активного громадянства. Це була величезна праця над самими собою та обраною нами владою. Протягом останніх восьми років уся країна ніби відчутно помолодшала, сповнилась оптимізмом (це попри перманентну російську загрозу), остаточно визначилася зі своїм західним цивілізаційним вибором. Нормальні дороги, комфортніші і швидші потяги, нові летовища, автозаправки, пристойні готелі, чудові ресторани й кафе, успішна цифровізація, очевидне більшання в людському ландшафті відкритих європейських облич… І в нерозривному зв’язку з усім переліченим – сучасна екологічна свідомість: від вимогливого громадянського контролю за діяльністю промислових об’єктів чи новітніми забудовами до вельми помітного і впливового руху захисників тварин.
Зрештою, все, що чинить в Україні росія, є забрудненням. Це метафізичний бруд «русского мира», який виявляє себе у цілком фізичних проявах.
Ми розвивалися, ставали країною для людей, країною для життя. Країною, що рішуче поривала з накинутою їй протягом кількох сторіч парадигмою «русского мира». Тобто з деспотією, всесильною поліцейщиною, архаїкою «традиційних цінностей», деґрадацією.
Усе, що влаштовує нам росія, є помстою за цей вибір. За цей, перефразовуючи Енґельса, стрибок у простір свободи росія атакує наше життя, починаючи від самих його біологічних основ. Й оскільки вона, росія, в цій своїй атаці несподівано для себе самої ганебно провалюється, то вона дедалі частіше вдається до останньої погрози. До того, що поза будь-якими екстремами, позаяк провадить до самознищення людства.
Я пишу ці рядки у дні, коли українські медіа рясніють заголовками на зразок: «Ядерний вибух: як діяти на його випадок». Те, що донедавна перебувало десь за межами можливого і вважалося не цілком оригінальним мотивом для якогось чорного фентезі або чергової апокаліптичної антиутопії, стало інформаційною рутиною наших днів. Я читаю інструкції «на випадок», запам’ятовую принагідно, що в моєму віці йодид калію вже протипоказаний. Але я все одно не знаю, що я робитиму «у випадку».
Я не знаю, чи в день, коли ви, незнайомий читачу, доберетеся до цих моїх рядків, ми в Україні – і я зокрема – все ще будемо. В найгіршому для нас разі пам’ятайте: в цій війні ми боронили не лише свій вибір, свою ідентичність і гідність. Ми захищали само життя, викликавши на себе концентрований удар у його сутність. І ваше, незнайомий читачу, життя також.
//
Jurij Andrukhovytsj, born in 1960 in Ivano-Frankivsk/Western Ukraine, formerly Galician Stanislau, studied journalism and began his literary career as a poet. He also publishes essays and novels. Andrukhovytsj is among the best-known contemporary European authors; his work is published in 20 languages. His novels put Ukraine on the European literary map.
//
Marina Hobbel er forfatter, oversetter og redaktør. Opprinnelig fra Minsk, Belarus, har bodd i Norge siden 2003. Utdannet litteraturviter og kulturhistoriker. Skriver prosa og dikt, oversetter mellom ukrainsk, belarusisk, russisk og norsk.
///
AD FONTES: MILJØKOLLAPS, KRIG OG LITTERÆRE LESNINGER
Forfatternes klimaaksjon har samlet et knippe ukrainske, tyske og norske essayister som i ukene fremover vil reflektere over det voldsomme sammenfallet av naturhistoriske og sivilisatoriske kriser. Hvordan kan forfatterne og litteraturen bidra til å veilede oss i denne utrydningstruede jungelen av muligheter og steile krav til handling?
Published with funding from the Fritt Ord Foundation and Bergesenstiftelsen.
KLIMAAKSJON / NORWEGIAN WRITERS´ CLIMATE CAMPAIGN // NWCC 